Люди сьогодні повинні зберігати адекватний психічний стан, щоб допомагати собі і тим, хто цього потребує. Наше завдання — забезпечити сильний тил для передової.
У перші дні війни стан у всіх був приблизно однаковий —шоковий. Сталось те, чого ми не очікували. У нас не було достатньо побудованих нейронних ланцюгів на те, щоб переживати війну. Цей стан регресує психіку. Він переводить її з високого функціонування до дуже базових реакцій виживання. Ми хочемо або бігти, або битися, або завмираємо.
Багато українців відчули згуртованість, а це відбувається, коли стан людей приблизно однаковий, і всі відчувають одне одного, бо знають, як почувається сусід. Він так само не знає, що робити. Це групові емоції. Але також у кожного є свої індивідуальні реакції.
Людини сьогодні може перебувати в трьох станах:
Стан повної безпеки. Коли перебуває далеко від лінії фронту (умовно Львів, Варшава, Ужгород). Польща — це абсолютна безпека, бо це країна НАТО, Львів — це умовна безпека.
Стан помірної тривоги. Коли ми, наприклад, у Києві, чуємо роботу ППО, навколо є реальна небезпека. Тіло під стресом і виснажується.
Критичний стан. Близький до травматичного, наприклад, коли ракета влучила в будинок.
Деструктивні стани — ті, що тривають занадто довго. Навіть шок є нормальним і корисним, якщо він проходить. Тривога є корисною, якщо вона переходить в інші стани — у страх, депресію, в дію, потім у радість і так по колу. Якщо психічне життя завмирає — це не добре.
Динамічний стан — це позитивний стан. Ми можемо відчувати тривогу, страх, прочитавши якусь новину, але ми знаємо, що це закінчиться, що потім буде новий день, і ми зможемо щось зробити.
Продуктивні стани — це стани повернення собі контролю загалом. Війна — це руйнація. І вона руйнує не лише цегляні будинки, зв’язки між родинами, друзями, але й наш внутрішній світ.
Під час таких складних ситуацій і коли людина пережила травму, будь-який стан є нормальним. Будь-що, що трапляється з людиною, — це її реакція і відповідь, яка еволюційно формувалась мільйони років, і яка захищає людину: бігти, завмирати або битися. Це адаптивна реакція організму. Тяжкий стрес, паніка, страх, тривога потрібні, щоб вижити.
Проблема може виникати тоді, коли ці стани починають дезадаптивно впливати на людину, коли вона не може їх опанувати, коли вони є неконтрольованими. І коли стрес є тривалим і гострим. Ми можемо витримувати певну кількість стресу, але коли його забагато, то нервові тканини перенапружуються. Адаптивна система людини не справляється із станом і виникає травма.
У кожного є своя межа стресостійкості. Але коли стрес продовжується надто довго, виникає гострий стрес, який може призвести до гострого стресового розладу. Якщо це триває занадто довго і виходить за рамки, починається посттравматичний стресовий розлад. Його можна продіагностувати не одразу, а через три місяці після травматичних подій.
Це постійний стрес тривоги, що гасить в організмі здатності боротися. Думки про те, що зараз дуже тривожно, постійно курсують по мигдалевидному тілі, і ми відчуваємо знесилення і тілесне заціпеніння.
Щоб постійно не перебувати в стані тривоги, нам потрібно намагатися виходити з цього стану. Його треба відчути, зрозуміти, усвідомити, прийняти і намагатися виходити двома способами. Або вниз в тіло, або вверх в розум, а ще краще одночасно.
Вниз в тіло — це коли тривога надто сильна, коли снаряд влучив у дім поруч чи тривають бої, і ненормально навіть говорити, що комусь не страшно чи хтось не відчуває тривоги. Ні, всім лячно, і це нормально. Але треба намагатись цей стрес розряджати. Є багато вправ, але потрібно пам’ятати по три основні — дихання, обмацування себе та напруження м’язів.
Дихання — потрібно глибоко дихати, і видих має бути довшим, ніж вдих. Довгий вдих на 4 секунди, і довгий видих наче через соломинку, і ви будете відчувати, як потроху розслабляєтесь.
Обмацування тіла — це тейпінг. Коли ви в тривозі, то наче забуваєте про те, що є тіло. Воно ніби німіє, і це не добре. Треба намагатися згадати про те, що ви тут і зараз і тіло все ще живе. Тому варто масувати себе або постукувати, і це полегшує стан.
Напруження і розслаблення м’язів. Якщо ви тремтите і не можете перестати — це стан, близький до шокового. Треба почати тремтіти ще більше, і це поверне контроль над тілом. Коли людина затиснута, варто попросити її затиснути одну руку на 10 секунд, а потім розслабити, потім другу руку, а потім обидві. Після цього — ноги по черзі, ноги разом і все тіло.
Спосіб «вверх в розум» — для людей, які за лінією фронту, але тривожаться. Тривога є безоб’єктною. Її варто довести до страху. Тривога — це щось всеохопливе, а страх — конкретне, з чим можна щось зробити. Це може бути страх за дітей, або за те, що не буде їжі, або за мародерів, і це вже конструктивний страх.
Це основні превентивні способи, щоб у населення не вироблялися посттравматичні стресові розлади. А загалом є статистика: у 60-70% людей не формується ПТСР. У психіки вистачає ресурсу жити далі, осмислити те, що сталося, і прийняти це. Тому не варто шукати у себе зайвих симптомів: психіка вас береже, вона знає, що робити, треба їй довіряти.
Посттравматичні стани — це найважчі стани. Бувають такі феномени, як постійно негативні думки або настрій без змін в іншу фазу. Наприклад, гіперактивність, спонтанна агресія, втеча від спогадів-тригерів, або навпаки — постійне вторгнення спогадів. Це все може минути за тиждень, людина може адаптуватися за два/три тижні. Але є межа — три місяці, тоді варто звертатися по допомогу. І одним із найкращих інструментів, яким може кожен користуватись, щоб допомогти собі — говорити, не тримати в собі. Можна просто зателефонувати на гарячу лінію і виговоритися, не контролюючи свої слова. Якщо вас щось турбує, то краще комусь подзвонити.
Що людині заважає бути ефективною, продуктивно працювати?
1. Фоновий стрес.
2. Тривога є фоновою і не має об’єкту. Добре було б зрозуміти, через що ви тривожитесь. Якщо через те, що місто в облозі, то з цим нічого не зробити. Можна виїхати. Якщо тривога за близьких, можете розробити план і їм допомогти.
3. Відчуття провини. Мовляв, вони воюють, а ми сидимо в тилу і наша робота неважлива, ми незначні. Це знецінення себе, відсутність почуття цілісності з тими, хто обороняє державу, і відчуття зв’язку з ними.
Дуже важко відчути, що ви щось зробили, якщо просто переказали гроші на фонд. Однак фонди стараються фотографувати набори, наприклад, снайперські гвинтівки, які вони придбали. Це додасть відчуття, що ось ваш внесок, ви його бачите. Якщо є можливість, то можна і предметно допомогти: комусь щось купити, втішити, поговорити.
Провина — біль у тілі. Коли комусь боляче, то ми теж це відчуваємо. Якщо думати про це з іншого боку, то це удар по самооцінці, бо ви нічого не можете з цим зробити. А людина звикла жити з відчуттям, що вона може завжди щось з чимось зробити.
Але є і користь від розчарування у собі. Це допомагає усвідомити, ким ви є насправді. Війна застала всіх кимось. Наприклад, військові, які не воювали, були довгий час не залучені, а сьогодні це наші герої. Тому йдеться про приведення поглядів про себе до реальності, і так, це травматично і проблематично, але коли ви розумієте, хто ви, то починаєте приносити користь і зростати. Йдеться про посттравматичне зростання. Коли завдається травма, розбивається те, що було, є шанс відбудувати його ще краще. Наприклад, Харків відбудують, і він стане кращим, ніж зараз.
Провина може бути адекватною або не дуже адекватною. Це залежить від виховання і генетичних умов. Провина може бути перебільшеною. Провина є ідеалом себе, своєї поведінки, яким я себе бачу і уявляю. Якщо я себе уявляю суперлицарем в обладунках, але ним не є, то це не збіг з реальністю. І буде боляче.
З провиною ми нічого не можемо зробити. Це відчуття можна прожити, можна дозволити йому бути, запросити до себе в гості, поговорити з ним і зрозуміти його, і це найважливіше. Якщо не закриватися від того, що воно хоче сказати, це буде точкою для зростання. Провини неможливо позбутися, її можна зрозуміти, щойно починаєте її чути, слухати, говорити про неї з іншими людьми. Коли люди будуть масово це обговорювати — буде легше.
Не варто концентруватися на пошуках, як позбутися почуття провини. Зараз найкраще, що може зробити кожен, — це радикально чесно подивитись на свої можливості.
Звісно, не завжди реально робити те, що хочеться, та можна спробувати домовитись з почуттями і все ж не бути в стані завмирання, а обрати собі колію та по ній іти.
У перші дні війни стан у всіх був приблизно однаковий —шоковий. Сталось те, чого ми не очікували. У нас не було достатньо побудованих нейронних ланцюгів на те, щоб переживати війну. Цей стан регресує психіку. Він переводить її з високого функціонування до дуже базових реакцій виживання. Ми хочемо або бігти, або битися, або завмираємо.
Багато українців відчули згуртованість, а це відбувається, коли стан людей приблизно однаковий, і всі відчувають одне одного, бо знають, як почувається сусід. Він так само не знає, що робити. Це групові емоції. Але також у кожного є свої індивідуальні реакції.
Людини сьогодні може перебувати в трьох станах:
Стан повної безпеки. Коли перебуває далеко від лінії фронту (умовно Львів, Варшава, Ужгород). Польща — це абсолютна безпека, бо це країна НАТО, Львів — це умовна безпека.
Стан помірної тривоги. Коли ми, наприклад, у Києві, чуємо роботу ППО, навколо є реальна небезпека. Тіло під стресом і виснажується.
Критичний стан. Близький до травматичного, наприклад, коли ракета влучила в будинок.
Деструктивні стани — ті, що тривають занадто довго. Навіть шок є нормальним і корисним, якщо він проходить. Тривога є корисною, якщо вона переходить в інші стани — у страх, депресію, в дію, потім у радість і так по колу. Якщо психічне життя завмирає — це не добре.
Динамічний стан — це позитивний стан. Ми можемо відчувати тривогу, страх, прочитавши якусь новину, але ми знаємо, що це закінчиться, що потім буде новий день, і ми зможемо щось зробити.
Продуктивні стани — це стани повернення собі контролю загалом. Війна — це руйнація. І вона руйнує не лише цегляні будинки, зв’язки між родинами, друзями, але й наш внутрішній світ.
Під час таких складних ситуацій і коли людина пережила травму, будь-який стан є нормальним. Будь-що, що трапляється з людиною, — це її реакція і відповідь, яка еволюційно формувалась мільйони років, і яка захищає людину: бігти, завмирати або битися. Це адаптивна реакція організму. Тяжкий стрес, паніка, страх, тривога потрібні, щоб вижити.
Проблема може виникати тоді, коли ці стани починають дезадаптивно впливати на людину, коли вона не може їх опанувати, коли вони є неконтрольованими. І коли стрес є тривалим і гострим. Ми можемо витримувати певну кількість стресу, але коли його забагато, то нервові тканини перенапружуються. Адаптивна система людини не справляється із станом і виникає травма.
У кожного є своя межа стресостійкості. Але коли стрес продовжується надто довго, виникає гострий стрес, який може призвести до гострого стресового розладу. Якщо це триває занадто довго і виходить за рамки, починається посттравматичний стресовий розлад. Його можна продіагностувати не одразу, а через три місяці після травматичних подій.
Це постійний стрес тривоги, що гасить в організмі здатності боротися. Думки про те, що зараз дуже тривожно, постійно курсують по мигдалевидному тілі, і ми відчуваємо знесилення і тілесне заціпеніння.
Щоб постійно не перебувати в стані тривоги, нам потрібно намагатися виходити з цього стану. Його треба відчути, зрозуміти, усвідомити, прийняти і намагатися виходити двома способами. Або вниз в тіло, або вверх в розум, а ще краще одночасно.
Вниз в тіло — це коли тривога надто сильна, коли снаряд влучив у дім поруч чи тривають бої, і ненормально навіть говорити, що комусь не страшно чи хтось не відчуває тривоги. Ні, всім лячно, і це нормально. Але треба намагатись цей стрес розряджати. Є багато вправ, але потрібно пам’ятати по три основні — дихання, обмацування себе та напруження м’язів.
Дихання — потрібно глибоко дихати, і видих має бути довшим, ніж вдих. Довгий вдих на 4 секунди, і довгий видих наче через соломинку, і ви будете відчувати, як потроху розслабляєтесь.
Обмацування тіла — це тейпінг. Коли ви в тривозі, то наче забуваєте про те, що є тіло. Воно ніби німіє, і це не добре. Треба намагатися згадати про те, що ви тут і зараз і тіло все ще живе. Тому варто масувати себе або постукувати, і це полегшує стан.
Напруження і розслаблення м’язів. Якщо ви тремтите і не можете перестати — це стан, близький до шокового. Треба почати тремтіти ще більше, і це поверне контроль над тілом. Коли людина затиснута, варто попросити її затиснути одну руку на 10 секунд, а потім розслабити, потім другу руку, а потім обидві. Після цього — ноги по черзі, ноги разом і все тіло.
Спосіб «вверх в розум» — для людей, які за лінією фронту, але тривожаться. Тривога є безоб’єктною. Її варто довести до страху. Тривога — це щось всеохопливе, а страх — конкретне, з чим можна щось зробити. Це може бути страх за дітей, або за те, що не буде їжі, або за мародерів, і це вже конструктивний страх.
Це основні превентивні способи, щоб у населення не вироблялися посттравматичні стресові розлади. А загалом є статистика: у 60-70% людей не формується ПТСР. У психіки вистачає ресурсу жити далі, осмислити те, що сталося, і прийняти це. Тому не варто шукати у себе зайвих симптомів: психіка вас береже, вона знає, що робити, треба їй довіряти.
Посттравматичні стани — це найважчі стани. Бувають такі феномени, як постійно негативні думки або настрій без змін в іншу фазу. Наприклад, гіперактивність, спонтанна агресія, втеча від спогадів-тригерів, або навпаки — постійне вторгнення спогадів. Це все може минути за тиждень, людина може адаптуватися за два/три тижні. Але є межа — три місяці, тоді варто звертатися по допомогу. І одним із найкращих інструментів, яким може кожен користуватись, щоб допомогти собі — говорити, не тримати в собі. Можна просто зателефонувати на гарячу лінію і виговоритися, не контролюючи свої слова. Якщо вас щось турбує, то краще комусь подзвонити.
Що людині заважає бути ефективною, продуктивно працювати?
1. Фоновий стрес.
2. Тривога є фоновою і не має об’єкту. Добре було б зрозуміти, через що ви тривожитесь. Якщо через те, що місто в облозі, то з цим нічого не зробити. Можна виїхати. Якщо тривога за близьких, можете розробити план і їм допомогти.
3. Відчуття провини. Мовляв, вони воюють, а ми сидимо в тилу і наша робота неважлива, ми незначні. Це знецінення себе, відсутність почуття цілісності з тими, хто обороняє державу, і відчуття зв’язку з ними.
Дуже важко відчути, що ви щось зробили, якщо просто переказали гроші на фонд. Однак фонди стараються фотографувати набори, наприклад, снайперські гвинтівки, які вони придбали. Це додасть відчуття, що ось ваш внесок, ви його бачите. Якщо є можливість, то можна і предметно допомогти: комусь щось купити, втішити, поговорити.
Провина — біль у тілі. Коли комусь боляче, то ми теж це відчуваємо. Якщо думати про це з іншого боку, то це удар по самооцінці, бо ви нічого не можете з цим зробити. А людина звикла жити з відчуттям, що вона може завжди щось з чимось зробити.
Але є і користь від розчарування у собі. Це допомагає усвідомити, ким ви є насправді. Війна застала всіх кимось. Наприклад, військові, які не воювали, були довгий час не залучені, а сьогодні це наші герої. Тому йдеться про приведення поглядів про себе до реальності, і так, це травматично і проблематично, але коли ви розумієте, хто ви, то починаєте приносити користь і зростати. Йдеться про посттравматичне зростання. Коли завдається травма, розбивається те, що було, є шанс відбудувати його ще краще. Наприклад, Харків відбудують, і він стане кращим, ніж зараз.
Провина може бути адекватною або не дуже адекватною. Це залежить від виховання і генетичних умов. Провина може бути перебільшеною. Провина є ідеалом себе, своєї поведінки, яким я себе бачу і уявляю. Якщо я себе уявляю суперлицарем в обладунках, але ним не є, то це не збіг з реальністю. І буде боляче.
З провиною ми нічого не можемо зробити. Це відчуття можна прожити, можна дозволити йому бути, запросити до себе в гості, поговорити з ним і зрозуміти його, і це найважливіше. Якщо не закриватися від того, що воно хоче сказати, це буде точкою для зростання. Провини неможливо позбутися, її можна зрозуміти, щойно починаєте її чути, слухати, говорити про неї з іншими людьми. Коли люди будуть масово це обговорювати — буде легше.
Не варто концентруватися на пошуках, як позбутися почуття провини. Зараз найкраще, що може зробити кожен, — це радикально чесно подивитись на свої можливості.
Звісно, не завжди реально робити те, що хочеться, та можна спробувати домовитись з почуттями і все ж не бути в стані завмирання, а обрати собі колію та по ній іти.
Матеріал опрацювали та подали працівники НМЦПССР
Джерело: https://dou.ua/lenta/articles/yak-nasha-psihika-perezhivaye-vijnu-dou-live-z-psihoterapevtom-edgarom-sobolyevim/?fbclid=IwAR1NZgBhhet5nZ2RitrpCoW-NikIYKExd66LTw8VkqaE9EArf1QEL4tTijw
Джерело: https://dou.ua/lenta/articles/yak-nasha-psihika-perezhivaye-vijnu-dou-live-z-psihoterapevtom-edgarom-sobolyevim/?fbclid=IwAR1NZgBhhet5nZ2RitrpCoW-NikIYKExd66LTw8VkqaE9EArf1QEL4tTijw
Немає коментарів:
Дописати коментар